2. Джерела права в період імперії. Кодифікація Юстиніана - Ьно-політичних наук, які прийнято називати історико-правовими,...

^ 2. Джерела права в період імперії. Кодифікація Юстиніана
Основні джерела права. На першому етапі Римської імперії (за принципату) ще зберігали певне значення деякі попередні джерела права. Іноді скликались Народні збори (зокрема, у перші десятиліття нашої ери), на затвердження яких виносились різні законопроекти. Проте таке затвердження було лише формальністю і незабаром цей порядок ви­дання законів зник.

У період принципату силу законів набули постанови сенату — сенатусконсульти. Законодавча компетенція була закріплена за сена­том у першій половині II ст., хоча визнавалась ще раніше. Сенат, щоп­равда, не мав законодавчої ініціативи, і його постанови були лише законодавчим оформленням пропозицій імператора — принцепса (orationes ad senatum). З кінця III ст. сенат втратив законодавчу компе­тенцію.

Зі зміцненням імператорської влади і віднесенням більшості судо­вих справ до компетенції імператора і його урядовців поступово втра­тила значення діяльність преторів, у тому числі правотворча. Преторсь­кий едикт перестав бути передовою формою вираження діючого пра­ва, що постійно вдосконалюється і розвивається. Основні інститути права, типи позовів і способів захисту права переважно вже склалися і не потребували постійного перегляду і доповнення. Зосередження ж у Руках імператора повноти законодавчої влади зрештою усунуло по­требу попередньої діяльності преторів. Преторський едикт, отже, ви­черпав себе як джерело права. Близько 130 р. Сальвій Юліан за дору-нням імператора склав текст (збірник) преторських едиктів — Edictum perpetuum. Цей збірник набув загальнообов'язкової чинності на майбутнє. До нас не дійшов текст збірника едиктів Юліана. Зберег­лися лише його уривки, цитовані в працях римських юристів пізніших часів.

Основним джерелом права в період домінату стали розпоряджен­ня імператора. Формальною підставою для видання ним загальнообо­в'язкових розпоряджень було наділення його після обрання верхов­ною владою (lex de imperio). Не випадково Ульпіан зазначав: "Те , що вирішив принцепс, має силу закону", а сам "принцепс вільний від обо­в'язку дотримуватись закону". Зі зміцненням імператорської влади, переходом до періоду домінату законодавча влада імператора розгля­далась уже як одне з виявлення божественності, невід'ємної суті цієї влади. Тим самим імператор ставився вище від закону, його одноосо­бова воля мала беззаперечний характер. Цю тезу обґрунтовували всі римські юристи часів імперії.

Інші форми правотворчості в період домінату фактично припи­нилися.

Розпорядження імператора дістали загальну назву конституцій (constitutio — встановлюю). Конституції поділяли на чотири види: едик­ти, декрети, рескрипти, мандати.

Едикти — це загальні розпорядження для всього населення імперії (не сплутати з едиктами республіканських магістратів, зокрема прето­рів, у яких ці останні викладали програму своєї діяльності.

^ Декрети — рішення імператора з конкретних спірних, зокрема су­дових, справ.

Рескрипти — письмові відповіді на скарги і запити, що надійшли імператору з різних питань.

Мандати — інструкції службовим особам.

Пізніше усі розпорядження імператорів називали законами. За­конодавство імператорів установлювало для всієї імперії право, а місцеві закони, звичаї, порядки ставали недійсними. Право уніфіку­валося. Якщо місцеві порядки ще де-не-де зберігалися, то тільки як другорядні норми для регулювання суто внутрішніх взаємин меш­канців провінцій.

Уніфікація права, безумовно, була позитивним явищем. Але вод­ночас імператорські розпорядження, які складались у канцеляріях, ви­давались у величезній кількості, характеризувалися багатослів'ям, важким і заплутаним стилем, різними відступами, наголошуванням з . будь-якої нагоди і без нагоди на необмеженості та божественності влади імператора. Між різними розпорядженнями простежувались неузгодження, суперечності. Тільки деякі юристи-канцеляристи могли розіб­ратись у цьому лабіринті нормативного матеріалу.

В період домінату набували значення (як джерело права) загальні розпорядження таких високих службових осіб, як префект Преторію і префект міста (praefecti praetorio і praefecti urbi). Вони видавали роз­порядження з питань, не регламентованих законами імператорів.

Збереглась як джерело права в період імперії і діяльність римських юристів, які й далі користувалися авторитетом і популярністю завдяки глибоким знанням права, умінням кваліфіковано аналізувати конкретні правовідносини. У зв'язку зі зменшенням ролі преторів у період прин­ципату правотворча діяльність у цивільних правовідносинах покла­далася на юристів. Оскільки юристи користувалися в суспільстві вели­кою повагою, то принцепси, починаючи з Августа, намагалися залучи­ти їх на свій бік. Значною мірою саме тому найвидатнішим юристам надавалося право офіційних консультацій. Склався своєрідний союз принцепсів — імператорів і юристів, вигідний для обох сторін, які вза­ємно підтримували одна одну. Юристи, зрештою, підтримували полі­тику принцепсів через спільність станових інтересів, обґрунтовували вер­ховенство і божественність імператорів, а держава створювала їм широ­кий простір для правотворчої діяльності, підтримувала їх авторитет.

^ Класична юриспруденція (І-Ш ст.) розвивалася дуже інтенсивно. її основу становили дві юридичні школи — прокуліанська, яку очолював Лабеон, новатор у галузі права (школа названа на честь одного з його найвидатнішихучнів і продовжувачів — Прокула), і сабіанська, засно­вана Капітоном і названа на честь його учня Сабіна — найвидатнішо-го юриста І ст.

До основних напрямів діяльності юристів цієї епохи можна віднести твори, присвячені дальшій розробці цивільного права (Сабіна, Ульпіана та ін.); коментарі до преторського права (Лабеона, Гая, Павла); збірники праць юристів, що об'єднували цивільне і преторське право; підручники права — інституції (зокрема Гая); збірники казусів (Цельза, Помпонія та ін.).

У період пізнього домінату значення діяльності юристів як джере­ло права у Римі зменшилось, оскільки посилилася влада імператорів та їх урядовців. Однак практика надання окремим видатним юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалась до V ст. У 426 р. був прийнятий закон "Про цитування юристів", згідно з яким основу судових рішень могли становити лише праці Папініана, Павла, Ульпі­ана, Гая, Модестина і тих юристів, на яких вони посилались.

Кодифікація Юстиніана. Незважаючи на різнобічний розвиток римського права у класичний період, питання про його кодифікацію упродовж довгого часу не ставилось. Право розвивалось і кодифікація могла обмежити преторів і юристів у їхній діяльності щодо пошуку найдоцільніших рішень в окремих справах. Тому й не була втілена в життя думка Цезаря привести все громадянське право до певної си­стеми.

Спроби кодифікації почалися тоді, коли римське право, досягнув­ши високого ступеня розвитку, вже так інтенсивно не вдосконалюва­лося. Реальною стала й практична потреба привести хоч у якусь систе­му величезну кількість імператорських законодавчих актів, закріпити в систематичній формі існуюче право. Перші спроби систематизації імператорського законодавства(наголошуємо — не кодифікації, а си­стематизації) були зроблені приватними особами (юристами). Зок­рема, наприкінці III ст. (295 р.) був укладений кодекс Грегоріана, на­званий на його честь. У ньому зібрані конституції імператорів почина­ючи від Адріана. Кодекс дістав офіційне визнання і використовувався аж до появи кодифікації Юстиніана.

Як доповнення до кодексу Грегоріана наприкінці III ст. створено кодекс Гермогеніана, також названий на честь його укладача. Він містив 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів. У 438 р. за імператора Феодосія II був виданий перший офіційний збірник конституцій — codex Theodosianus. У ньому зібрано розпорядження імператорів з початку IV ст. Вони систематизовані за окремими питан­нями: кодекс поділяється на 16 книг, а книги — на титули. В кожному титулі розпорядження наведені у хронологічному порядку.

Проте найважливішою стала кодифікація римського права, про­ведена після падіння Західної Римської імперії, східно-римським імпе­ратором Юстиніаном (527-565) у Візантії. У часи правління Юстиніа­на Східна Римська імперія набула значної сили і впливу. В результаті успішних воєн значно розширено кордони держави. Юстиніан нама­гався відновити колишню територію, велич і славу Римської імперії. Він провів низку внутрішніх реформ у державі — системи управління, збройних сил, фінансів, розпорядився кодифікувати право. Йшлося вже не про систематизацію римського права, а про його кодифіка­цію — зібрання, опрацювання, усунення архаїзмів, застарілих, недію­чих джерел, пристосування права до сучасних потреб.

Для здійснення кодифікації 528 р. Юстиніан призначив комісію у складі 10 осіб на чолі з константинопольським професором права Теофілом. Комісії було доручено систематизувати імператорські конституції. Три попередні кодекси імператорських конституцій значно по­легшили справу і вже через рік було опубліковано зібрання конституцій усіх римських і візантійських імператорів під назвою Кодекс Юстиніа­на. Це була не проста систематизація, а творча праця з усуненням ар­хаїзмів, повторень, недіючих розпоряджень тощо. Кодекс містив 12 книг, які поділялись на титули. Кожен титул мав свій заголовок. У ти­тулах містилися окремі конституції, пронумеровані із зазначенням дати їх прийняття та імені імператора, котрий їх видав. Великі конституції розбиті на параграфи.

Кодекс є цінною пам'яткою римського права, але періоду його за­непаду з домінантою церковних приписів, "божественних повчань". Не випадково вже перша книга містить конституції з церковного пра­ва. Вона починається з санкцій за богохульство, ганьблення святої трійці, церкви тощо. Далі йде виклад прав і привілеїв церкви, обме­ження правоздатності єретиків, іудеїв та ін. З другої по восьму книги присвячені приватному праву, дев'ята — кримінальному, 10-12 — по­ложенням про державне управління.

Кодекс дійшов до нас не в оригіналі, а у вигляді рукописів IX— XII ст. Для вивчення суті справжнього римського права він має знач­но менше значення, ніж три наступні частини кодифікації.

Для кодифікації всього іншого римського права Юстиніан ство­рив у 530 р. нову спеціальну комісію у складі 17 осіб під керівництвом одного з вищих імператорських урядовців Трибоніана. До комісії увій­шли визначні юристи того часу, зокрема професори правових шкіл у Константинополі і Бериті — Костянтин, Теофіл, Леонтій, Доротей, Анатолій та ін. Вона мала переглянути всі праці юристів класичного періоду, вибрати найцінніші з них, привести їх до певної системи, ви­лучити повторення і протиріччя. При цьому комісії була надана повна свобода дій — вона могла скорочувати праці, змінювати тексти урив­ків, пристосовуючи їх до нових умов життя, робити доповнення, змі­нювати застарілі поняття та терміни новими. Такі зміни та оновлення згодом дістали назву інтерполяцій.

Через три роки робота над кодифікацією праць видатних римських юристів була завершена і опублікована як Дигести, або Пандекти. Вони, по суті, — найважливіша частина кодифікації, складаються з 50 книг, які, однак, не мають заголовків. Кожна книга поділяється на титули (окрім 30-32 книг, що не мають титулів). Усього в Дигестах є 432 титу­ли, поділені на фрагменти, великі фрагменти — на параграфи. Кожен фрагмент містить уривок з праць одного юриста, котрий стосується конкретного питання чи інституту права, зі зазначенням імені юриста і назви його праці. У Дигестах зібрано уривки з 2 тис. праць 39 найвідоміших римсь­ких юристів. Основним їх змістом є фрагменти, що стосуються при­ватного права. Дигести прийнято цитувати так: Д. 5.2.7 (Д — Дигести, 5 — книга, 2 — титул, 7 — фрагмент). Дигести дійшли до нас у декіль­кох пізніших списках, найдавніший з яких датується VI-VII ст.

Кодифікаційна комісія здійснила також переробку Інституцій Гая, видавши в 533 р. нові Інституції. Це третя частина кодифікації. Вони підготовлені як елементарний підручник права для юридичних шкіл і юристів-початківців. У Інституціях наголошено, що вони є "першими елементами всієї юридичної науки" і присвячені молоді, "жадібній до вивчення законів". Одним з основних джерел Інституцій є знову ж таки праці римських юристів, зокрема Гая. Інституції складаються з 4 книг, 98 титулів, титули поділені на фрагменти, а великі фрагменти — на параграфи.

Проте цей підручник мав силу закону: на нього можна було поси­латися в процесі вирішення справ.

Текст Інституцій ми знаємо з пізніших списків, найдавніші з яких належать до IX ст.

Коли Дигести та Інституції були опубліковані, то Кодекс 529 р. пев­ною мірою вже застарів. Довелось його переробляти, доповнювати. З цією метою Юстиніан видав близько 50 нових конституцій, а всього по всій кодифікації — близько 300. У 534 р. видана нова редакція кодексу.

На цьому кодифікаційні роботи були завершені. Юстиніан мав намір кодифікувати все наступне законодавство, об'єднавши його в самостійну частину під назвою "Новели". Це було здійснено, але вже після смерті Юстиніана.

Всі чотири частини згодом склали єдине ціле і в XII ст. були на­звані "Зводом цивільного (або громадянського) права" — Corpus juris civilis.

Значення цієї кодифікації надзвичайно велике. Хоч пізніші дослід­ники критикували Юстиніана і кодифікаторів за численні зміни ори­гінального римського права (інтерполяції), тобто за те, що вони част­ково змінили, "спотворили" чисте римське право, проте ця критика втрачає значення на тлі значущості для всього людства тієї величезної кодифікаційної роботи, яка проведена за Юстиніана. Якби не його ко­дифікація, яка хоч і в дублюючих списках, але все ж таки дійшла до наступних поколінь, то ми б нічого конкретного не знали про суть, зміст, цінність римського права. Не випадково саме ця кодифікація служила основою для рецепції римського права як середньовічною Європою, так і всім сучасним світом. Зрештою, інтерполяції, які диктувалися вимогами життя, потребою пристосувати римське право до нових, дещо змінених правовідносин Візантії, не були такими значни­ми і суттєвими, щоб могли спотворити римське право.

3648802620202583.html
3649016626948607.html
3649210383355352.html
3649267942013301.html
3649353909716940.html